Сон

Часом мені здається, що я вмію літати...Отак відкриваю балкон і поринаю в продимлене небо...аж сіре від кіптяви, що пнеться вгору від осінніх багать...та я не бачу того...переді мною синя блакить..та..скажу по секрету, то не блакить...то синє море, що несе мене на рожевому паруснику десь аж до заходу сонця. Теплий морський вітер торкається червоних, як кров губ і так близько нагадує присмак твого цілунку. Він огортає мене і, здається, ти заціловуєш моє волосся, руки і родинку на правому плечі. Я сама самісінька на одинці з вітром, підкупленим тобою, а мені нітрохи не сумно, бо ти поруч.....На палубі, в солоній воді, в цілунках вітру і в моєму серці...
Я можу плисти отак на одинці з тобою цілий день...Леліти тебе...посміхатись і співати тобі на вушко таку знайому нам обом мелодію...люблю бути з тобою на одинці..просто мовчати...
Та не можу терпіти того моменту, коли сонце заходить, море десь зникає і тебе нема..тоді я....прокидаюсь, потягаюсь у теплому ліжку і згадуючи про тебе просто шукаю пір*їнки в ковдрі і не розуміючи смислу зжимаю їх у долонях, як зжимала би тебе...
А за вікном така ж синя блакить....Що як завжди задимлена від осінніх багать...

Де ти?

Де ти, Любове? Я так довго чекаю тебе..шукаю тебе. Язнаю, що краще забути про все і просто жити. Просто насолоджуватися посмішкаминезнайомих перехожих, гратися з чужими дітьми, з сусідським котом, якого я такне люблю, мріяти про щеня і співати в душі. Та я не можу так. Іноді меніздається, що я все життя буду займатися дурнею і буду самотньою. Все що я роблюперетворюється на безглузду трату часу без тебе, моя любове.
Де ти? Я так мріюпро тебе. Я хочу віддаватися тобі, я хочу впустити тебе в моє серце і більшеніколи не відпускати. Та тебе десь немає…Хоча, я відчуваю що ти поруч, десьдуже-дуже близько, на відстані долоні.
Я відчуваю твоє тепло. Я малюю тебе своєю рожевою гуашшюі наспівую свою улюблену мелодію, бо мені здається, що в цій пустій кімнаті єти, Любове. Голосно аплодуй мені, бо я співаю лише для тебе, моя єдина і такажадана!

(Продолжить)

А чого ти не хочеш зняти невидиму маску і познайомитися?Я б так довго милувалася тобою. Твоїми глибокими очима, твоїм жаданим станом іпосмішкою. Ти ж знаєш я закохуюсь у посмішку. Вона ніби зачаровує мене своїмтеплом і солодким нектаром. Твої губи…Я можу годинами дивитися на їх червониймед і навіть не торкнутися, якщо ти так хочеш! Я можу очима гладити твої плечі,волосся і ти навіть не відчуєш цього. Дозволь відчути твій запах, що так нагадуєдощовий літній день.
Я любитиму тебе всім серцем, кожною клітинкою свогонедосконалого тіла і віддаватиму тобі всю себе. Хочеш – привласни мої почуття!Я хочу буду твоєю і робити все, щоб ти був щасливим. Я хочу прасувати тобісорочки, готувати твій улюблений борщ, робити з нашими дітьми уроки і даруватитобі кохання щохвилини.
Я все зумію зробити правильно, тільки давай вже нарештіпознайомимось. Давай вже нарешті підемо на побачення. Ти подаруєш мені моїулюблені рожеві тюльпани, чи білі конвалії, чи банальні, але такі ж коханітроянди.. та яке це має значення. Давай вже поцілуємося вперше. Впершепрогуляємо цілу ніч вулицями міста. Вперше зізнаємось у коханні. Ех…Давай хочаб познайомимось! Чому ти тікаєш від мене? Я люблю грати хованки, та чого тизаховався десь так, що я не можу тебе знайти?
Нічого…я дуже скоро зроблю це і більше ніколи не будуробити цих безглуздих записів у щоденнику. Ми будемо робити це разом. Але тодіми писатимемо лише про наше щастя! Бо я знаю - ти так же хочеш щоб про нашекохання знали всі!

Щастя за гривню

Сьогодні мені знову наснився потяг. Його вагони були вщент переповнені людськими думками, що давно матеріалізувалися і стали повноправними пасажирами. Вони сидять біля своїх хазяїнів і гордо подають білети за проїзд…
Біля вікна сидить хлопчик з маленькими, чорними, як смола, кучериками. Його кольорові думки займають лише одне місце поряд з ним. Та все ж, мабуть,лише вони тут найщиріші і справжні. Такі бувають лише в дитинстві…
А он сидить сива жінка і пильно дивиться в нікуди. Срібло її волосся прикрите темною вуаллю печалі. Хоча її очі на мокрому місці та десь в їх безхмарній блакиті ховається іскорка віри. Вона всяко підтримує жінку, яка їде в госпіталь до сина.
А он, в куточку, забилось чиєсь дивне почуття. Воно звернулось клубочком, як бездомне кошеня, і вірно чекає свого хазяїна. Це мабуть почуття обдертого молодика, що як завжди заснув п*яним. Його знають тут всі, хто їздить цим маршрутом. Кажуть, він добрий, правда заливає втрату коханої смердючим міксом спирту та апельсинового соку. Це, мабуть, його совість спить самотнім клубочком. Та коли від головного болю він прокинеться вранці – вони як завжди помиряться і посунуться вокзалом за черговою дозою бальзаму від розпачу.
Серед інших відрізняються думки вагітної дівчини, що стоїть у проході. Життя її таки покидало по світу. Хоча вона без батьків,без даху над головою, та разом з найбільшим щастям, що тимчасово поселився у її лоні. Це випадково зачате дитя – єдина радість і її житті. І думки ненародженого такі сильні, що заставляють її незграбне обличчя циганської зовнішності посміхатися. Мабуть таки не дарма вона відмовилась від аборту…
А на одній із станцій завжди заходить старечий згорблений чоловік. Він щось там белькоче про політику і про солодощі, тикає усім старі заяложені газети і так наполегливо намагається продати щастя за гривню. Та всі завжди відвертаються від старика. Хтось просто ігнорує. Дехто одаровує черговою порцією лайки…
Отак, щоночі я відправляюсь по цьому маршруту та ніяк не можу збагнути смислу мого сну. Це вже починає помалу доводити мене до божевілля…
Вчора, йшовши знайомою вулицею, я мимовільно відчула щось. Повернувшись, я спіймала погляд старечого чоловіка, що просив милостиню. Я не могла пригадати, звідки його чорні очі мені такі знайомі. Я підійшла на хвилинку і, поспівчувавши, його нещасній долі кинула сталеву гривню, що завалялась у правій кишені.
Я не задумувалась на тим, що сталось, та вже цієї ночі все йшло за іншим сценарієм.
Сива жінка їхала усміхнена і вже не вдивлялась в нікуди. Свій погляд вона зосередила на чорнявому сину, що трохи змарнів і зблід після хвороби. Але вони були щасливі, бо нарешті їхали додому.
А он зайшла дівчина з немовлям. Вона цілу дорогу розмовляла з своїм хлопчиком. І хоча він, ще зовсім крихітний, майже завжди мовчав, його періодичний плач так багато розповідав їй. По обличчю було зрозуміло, що такий співбесідник найдорожчий для неї і найбільш коханий.
Не було, на жаль, п’яного молодика. Та знаю точно – він зі своєю супутницею – совістю на кладовищі. Його очі сьогодні навіть тверезі. І він навіть пішов до могили коханої. Можливо вперше зізнатись у коханні, а можливо у своїй причетності до аварії…
І тільки хлопчик з чорними кучерами незмінно сидів з своїми кольоровими думками. Та й навіть він, чесно кажучи, трохи змінився. Мабуть підріс…
Я прокинулася. Дивний сон не давай мені ще спокою ще довго. Згодом я забула про цю історію… Та чомусь і досі підсвідомо ненавиджу переповнених потягів і завжди подаю милостиню…Можливо ще хтось купить собі щастя за мою сталеву гривню…

Нездійсненна мрія

Сьогодні я знову бачила її… Вона йшла разом з своїм вірним інвалідним візочком і просто дихала на повні груди. На сонці було помітно срібло сльози, що блищала у очах… Запах вишневого цвіту хоч трохи п’янив думки. Біле вбрання весняних дерев чомусь нагадувало її недалеке минуле…
Ось вона, як біла лебідка мчить льодовим катом. Вона така ж ніжна, як весна. Гілочка цвіту у волоссі так вдало підкреслювала її дитячу невинність і ніжність. Вона впевнено себе почуває на ковзанах, бо з дитинства мріяла стати відомою фігуристкою. Взимку кожного дня ходила на замерзлий ставок, біля садку і вимальовувала візерунки своєї мрії улюбленими білими ковзанами, що подарував дідусь. А весною вона просто танцювала, щоб тіло не забувало рухів. І незмінна гілка цвіту у волоссі завжди допомагала їй…
А зараз вона щодня йде цією алейкою і сумує за своєю мрію. Як жаль що нещасний випадок навіки прикував її до візка і нещадно зжер її дитячу мрію… Вона давно проклинає його. Він сниться їй щоночі. Вона бачить його у насмішках перехожих, чує у розмовах за спиною… Від неї відвернувся світ, та найголовніше – відвернулась мрія…
Одного разу я знову побачила її серед вишневих вбрань… Вона була прекрасна. Як підстрілена лебідка вона невпевнено розучувала нові танцювальні рухи. Та вже не сама… Вона була з своїм новим партнером – інвалідним візочком. А у її волоссі як завжди була гілочка вишневого цвіту…

Золотоволосий ангел

Її золоте волосся завжди сяяло сонцем. Навіть коли за вікном було похмуро, а сльози листопаду дощем омивали землю. Його рудуватий відтінок так вдало підкреслював її юне обличчя і мимовільно викликав приязнь. Вона завжди випромінювала тепло і ц евдавалось в неї так щиро і невимушено. Синя блакить її очей, що ховалися підгустою смужкою брів, завжди світилася ліхтарями ніжності і любові. 
Хтось закохувався вїї вроду. Хтось просто заздрив її досконалості. Та ніхто не знав, що вона не така як всі. Секрет в тому, що вона вірно любила життя. 
Вона обожнювала м*які іграшки і гарячий шоколад. Її слабкість – це тортики і розгадування кросвордів. Мабуть, як і всі, вона час від часу дивилась улюблену мелодраму і щоразу оплакувала знайомий її фінал. Алергія на табак, байдужість і брутальність зажди приносила її зайвих незручностей. Та, заткнувши наушниками вуха, вона щовечора бігала до річки, медитувала там, і завжди підфарбовуваласвоє волосся промінчиками сонця, що заходить. 

(Продолжить)

Вона дуже любила суші і вишивати хрестиком. Вона так хотіла мати чихуахуа та рудого персицького клубочка. Вона мріяла про щире кохання і ніколи не дочитувала детективи докінця. Вона недовіряла людям, та завжди дарувала їм свою посмішку. Вона щоранку молилась Богу. А перед сном загадувала одне і те ж саме бажання – бути такою як всі… 
Всі дивувалися – що дарує її особливу любов до життя? І лише вона знала все. Лише ракова пухлина в її тілі знала все і мовчала. Вона повільно висмоктувала її з середини, але водночас вчила любити життя, цінувати кожну його мить. Вчила насолоджуватись усмішками перехожих, фотографувати захід сонця і птахів. Бігати босоніж під літнім дощем, щиро сміятися. Вчила роздаровувати всім свою людяність і нічого не хотіти взамін. 
А вони просто заздрили їй…І ніхто не знав наскільки вона хотіла лише одного …Вона хотіла просто жити. 
Одного ранку вона,не прокинулась. Вона стала золотоволосим ангелом. Ангелом з дитячою посмішкою і великими білими крильми.Вона так полюбила жити в раю і лише іноді спускалась на землю, коли заходило сонце, щоб, як завжди, підфарбувати своє волосся його золотими промінчиками. 

Мелодія мертвого кохання

У вікні напроти плавають давно знайомі мені тіні. Крізь напівпрозорі гардини дуже чітко вимальовуються контури її витонченої талії та його сильних рук. Цього вечора вони, як завжди танцють під американський блюз, що розчулює мене до сліз.А я? Я як завжди, спостерігаю за парою щойноодружених. Я вслуховуюся в ноти їхньої романтично-весільної мелодії і заздрю їх щастю.
За вікном дуже тихо і лише мимовільні подихи вітру доносять мені запах їх тепла, що злегка розбавлений ароматизованими свічками. Я знаю, ти ще досі любиш їх. А особливо - запах лісової конвалії. Тільки от мені він чомусь завжди лоскотав носа і  роздражнював мою алергію на квіти.
Напевно, на зло мені сусіди насадили під вікном кущики цих благородних білих дзвіночків. Які після восьмої вечора, коли я провітрюю кімнату, приносять мені спогади про тебе. Спогади про твою пристрасть і мою зраду.
Мабуть ніколи в житті я не забуду як зрадила тобі. Як сказала тобі фальшиве"пробач" після скількох років щастя. І ні мої цілунки, ні мої істерики,  ні стіна обклеєна нашими фото, навіть наше спільне фортепіано не змогло зупинити тебе. Ти пішов, залишивши після себе лише спогади і розлаштований інструмент...
Господи, я мабуть ніколи не збагну чому все сталось саме так...але все скінчилось.
Тепер ти мешкаєш в домі напроти. А я ще досі самотня. Ти, певно, щасливий і без мене. І це мене хоч трішки радує. Пробач, що я безсоромно підглядаю за твоїм щастям. Прости, що я підслуховую блюз твого нового кохання. Прости..Скільки я не старалась, та ніяк не можу відтворити цю мелодію на нашому..тепер вже моєму розлаштованому фортепіано...Мабуть ти пішов і забрав частинку його душі. А мервий інструмент ніколи не зможе відтворити мелодію кохання. Мелодію нашого мертвого кохання.

Надія

Цокає годинник. Поламаний кран на кухні, як завжди дратує мене. Він знову губить краплини води, що монотонно стікають по раковині. Під ногами вуркоче свою казку ситий котяра. Він щовечора гріє мене своїм теплом. Крізь прочинене вікно добре видно, як наступає ніч і розісває по всюду сон. Я так люблю коли вітер розчісує мені волосся, та сьогодні чомусь, як на зло, він десь пропав. Я заспокоюю себе думками про те, що він просто ще не заколисав всі ромашки у сусідньому садку...
Я сижу з тобою і ти так повільно переборюєш мене, моя самотність. Мені щоразу хочеться опустити руки і здатись у твій холодний полон...та все ж таки щось не дозволяє..
Мабуть серце. Десь у ньому червоною іскоркою жевріє надія на кохання. Вона лоскоче грудну клітку десь там зсередині, ніби хоче нагадати про тепло і ніжність. Ніби хоче запитати чи я не забула про те, що воно вміє і дуже хоче кохати.
Я здогадуюся, що в мене в грудях поселилось щось незвичайне. Я так хочу вірити в це. Можливо й справді, то маленька іскорка любові? Можливо вона відчайдушно бореться з самотністю? Можливо шукає вітру, який роздув би в моєму серці багаття любові.
Не дарма мій улюлений предствник котячих завжди гріє мене своїм теплим хутром і воркоче мені казки про кохання щовечора. Він відчуває, що мені не вистачає тепла і ніжності. Він мабуть підозрює, що немає того вітру, щоб роздути вогонь щирого кохання.
Заспокойся, пухнастику, я впевнена, що наш вітер ось-ось подме..я знаю, він просто ще не заколихав всі ромашки у сусідньому саду.

У 92 році, коли ще лежав сніг, та проміння першого березневого сонця лоскотало щічки, народилась я. І вже тоді, у пологовому будинку, було чути голосисту дівку з впертим татовим характером, що без дозволу вкрала його сині очі, біляве волосся і мамину посмішку. Та це було давно. А зараз – маємо що маємо. В дзеркалі бачу відображення високої білявки з хитрючим поглядом…і ледь помітним прищиком на носі (можливо хтось таки закохався на днях))). Розкажу трохи про себе. Вам судити чи правду скажу чи ні. Намагатимусь бути об*єктивною.
Понад усе люблю дві речі: співати і їсти. Якби можна було б голосити з набитим ротом, певно було б круто. А так в перервах між їжею я безперервно співаю. Стовідсотково набридла сусідам з всіма своїми талантами. Комп*ютеру, якого переспівую, пилососу, якого перекрикую, душовій, якій виливаю мелодії моєї закоханості.
А..забула – найчастіше я кручуся перед дзеркалом і зважуюся. Панічно боюся холодильника , бо він мене заманює, відкривши свої дверці і лоскотки. А якщо серйозно, то напевно я дуже весела, хоча балаклива як Феська. Іі до речі, дорогенькі подружки і мама з татом, я знаю ваше потаємне бажання – вкоротити мого «короткого» язичка.))
А ще. Ви знали, що я майже голлівудська аторка? Так так. Я можу за хвилину видумати щось таке!! і вдімінно зіграти ображену, знедолену,чи закохану, чи високоморальну аха(але одна моя руденька подруга часто викриває мої акторські здібності) Ну це таке.. Просто, хлопці, майте на увазі, дівчата такі як я - ще ті штучки і можуть вам добряче посушити мізки.
Соромно зізнатись, та я ліньтяйка ще та.. Обожнюю розкидати речі по квартирі, забувати підляти мамині улюблені вазони і витирати посуд. Але не судіть строго. В мене дуже часто бувають приступи неймовірної активності. А вже тоді вже перероблюю все як слід. І вимию ванну, і борщу зварю..і перешию старі штани і навіть в сусідки посуд помию.
Щось я вже зовсім заговорилась.
Взагалі я романтична до неприпустимості. Люблю ніжитись на сонці, гуляти з друзями, фотографувати, позувати, цілувати за вушко і кусатися. Часом трошки меркантильна і дивакувата. Обожнюю грати показуху і взагалі вести себе так, як не личить 19літній дівчині. Окрема тема – це любов до хлопців. Щоб підрахувати всі мої закоханості треба не маленького калькулятора.
Я така як є. Мені важко мінятись. Але я дуже стараюсь стати кращою. З любов’ю ваша Мар*яна)